Я не їм сало і цибулю, не вдягаю вишиванку і не знаю повністю слів українського гімну. Я не перепливав Дніпро і не вмію танцювати гопак. У мене на столі не лежить «Кобзар», а на стіні не висить вишитий рушник. Я не розмовляю українською мовою, а скоріш за все - «суржиком», і три самих важливих слова я промовив російською. Я обираю владу, яка не шанує свій народ. Я – українець?

Але я вболіваю за «Динамо» і «Шахтар», за Кличко і Клочкову. Я неодноразово покидав цю країну, я бачив свою батьківщину через ілюмінатор літака, та все ж таки, я повернувся. Бо мені не потрібні мегаполіси та поп-зірки, я не буду жити там, де вулиці без назв, а людей не називають по-батькові. Я залишуся тут. Тут земля ще не остигла від вогню, ще не стерлися на плитах імена незабутих предків. Тут на грошах поети, а не президенти. Тут жартують смішно та посміхаються щиро.

Я люблю вузенькі вулиці Львова і проспекти Харкова. Мені стали рідними безтурботна Одеса, діловитий Донецьк та легендарна Полтава. Я не вірю патріотам на трибунах, але я вірю патріотам в окопах. Я вірю в цю країну – вона сильна. Я дихаю цим повітрям – воно п’янить. Я п`ю цю воду – вона найсмачніша. Я їм цей хліб – він має душу. Я пишаюсь цим народом – він справжній...

А ще: мені іноді сниться безкрайнє блакитне небо та квітуче поле соняшника.

Я – Українець!